Форум Шполи

Земляки щиро поважають поета Степана Бена, як особистість, знають і вивчають його твори. В селі Лозуватка встановлено пам’ятний знак на будівлі, де він проживав. Всього 37 літ прожив на світі поет. Він міг би зробити в літературі значно більше, ніж зробив, міг збагатити її. Не встиг… Але й те, що вдалося йому, заслуговує на нашу вдячну пам’ять, на осібне місце в когорті митців українського «розстріляного відродження».
Третього квітня сільський голова Станіслав Бойко, працівники Лозуватської бібліотеки Тетяна Кара та Наталія Ворожбицька завітали до будинку, в якому зараз проживає дочка поета-земляка Майя Степанівна Скрипник (Бендюженко), в цей день їй виповнилось 85 років від дня народження. Вона згадалапро далекий 1937 рік,тоді їй було всього лише 9 років, і вона востаннє бачила свого батька.
Вперше на його могилі побувала в 1990 році в Черкасах, на єврейському кладовищі, де встановлено пам’ятний знак, камінь-обеліск жертвам сталінських репресій, розстріляним 1937-1939 роках.

Коли завітали гості до Майї Степанівни від Лозуватської громади, її вже вітали з ювілеєм найрідніша людина – її син Анатолій Скрипник і вся родина. Голова села побажав ювілярці здоров’я, довгих років життя та вручив подарунок.

Довідково. Український поетСтепа?н Бен (насправді — Степа?н Фе?дорович Бендюже?нко) (* 16 жовтня (29 жовтня за новим стилем) 1900, село Лозуватка, нині Шполянського району Черкаської області — † 1 листопада 1937, Черкаси) — український поет. Жертва Сталінських репресій. Закінчив учительську семінарію в Кирилівці. У 1930-х роках навчався в Черкаському інституті соціального виховання та Київському інституті народної освіти. У 1920—1930-х роках учителював. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг» (1924). 1929 року був заарештований НКВД в Черкасах за міфічні зв'язки з міфічною «Спілкою визволення України», чи за агітацію проти колективізації. Впродовж трьох років відбув заслання десь на Крайній Півночі. Повернувшись додому, вчителював в Лозоватці, а потім у с.Княжа на тій же Звенигородщині. Вдруге заарештовано Степана Бена 1937 року і у жовтні 1937 року засуджено до розстрілу. Розстріляли Бена в Черкасах 1 листопада 1937 року, а його дружині звично повідомили, що її чоловік засуджений на 10 років без права листування. Коли 10 років минули, їй видали свідоцтво про смерть в'язня 14 грудня 1943 року від бронхопневмонії.

Посмертно реабілітовано 1958 року.

Творчість

Друкувався від 1921 року. 1929 року в Харкові вийшла перша і єдина збірка віршів Степана Бена «Солодкий світ» (у видавництві «Плужанин»). Під час обшуку 27 липня 1937 у нього забрано дванадцять зошитів і один блокнот з віршами, сліди яких досі не віднайдені. З тих публікацій, що збереглися, неважко зробити висновок, що їх автор був поетом високої художньої культури. 1997 року в Черкасах посмертно видано «Поезії» Степана Бена. Автор поезій «Дзвенять хрущі, цвітуть черешні», «Польова зустріч», «О, хутори», «Ода» тощо.

http://content.foto.... width='600' height='559' border='0' alt='' style='border: 0px;'>

http://content.foto.... width='220' height='274' border='0' alt='' style='border: 0px;'>

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ

І подвигом назвали те життя

«Син
селянина з містами в Шпали Київської губернії,..» — цими словами Із графи «соціальне
.становища» в атестаті про закінчення Шполянського вищого початкового училища в 1914 році
і починалася славна біографія нашого земляка, знаменитого професора медицини
Олексія Сидоровича Колом і й чан ка.

У музеї, організованому при центральній районній
лікарні, що носить ім'я братів М. С. та О. С. Коломійченків, сотні експонатів,
бережно зібраних працівниками районної лікарні, подарованих музею самими, земляками, шефами — науковцями
Кисва,

Невелика
затишна кімната ніби розділена надвоє. В одній її половині у численних
документах, фотографіях, ранах жива і працює невтомний Олексій Сидорович, у
другій —- перед відвідувачами — життя Михайла Сидоровича Коломійченка.

Ось біля
вхідних дверей на стіні — великий, тонкої роботи інкрустований портрет. З
нього уважно і серйозно дивиться Олексій Сидорович, Цей портрет виготовив
своїми руками і подарував ще живому процесорові лікар О. А, Слиньков.

У вітринах
під склом —* 1 особисті речі професора., копі' документів:
диплома доктора наук, авторського свідоцтва на винахід «Спосіб от» римання
біостимуляторз», копія посвідчення На Ленінську премію, присвоєну О, С
Ко-ломійчемку у квітні 1964 року..

У кутку відлитий з бронза бюст з підписом '«Заслужений
діяч науки, дійсний член Академії наук УРСР? лауреат : Ленінської премії, директор Київського науково-дослідного
інституту отоларингології». Це він — Олексій Сидорович Колом і-йченко,

Напрочуд
творча і яскраве; життя прожила ця людина, 162 праці написав О. С
Ко-ломійченко, 2500 операцій зробили його чудові руки.

В числі
багатьох книг і журналів з авторськими автографами і відома багатьом книга
«Живи, людино!»...

Та чи не
найунікальнішим експонатом цього музею і портрет
Михайла Сидоровича Коломійченка. Важко словами передати захват витвором
людських рук. Портрет зроблений із зерна пшениці, кукурудзи, ячменю, маку.
Робота майже філігранна. Цей портрет подарував Михайлу Сидоровичу один з
тисяч вдячних його пацієнтів. Він — ніби встугща частина до ново! експозиції музею
про життя і діяльність заслуженого діяча наук., професора,
завідуючого кафедрою загальної хірургії Київського медичного інституту імені
академіка Богомольці я М. С. Ко л ом 1-й ч єн к а.

і знову
документи, книги. Фотографії... Ось Коломійчен-ки на подвір'ї батьківської хати,
ось вони в колі земляків, ось консультують молодих колег' у районній
поліклініці,

Михайло
Сидорович та Олексій Сидорович за життя' часто приїжджали в рідні краї, і
сьогодні нз Шполянщині багато людей з вдячністю згадують їх імена.

Є серед
музейних експона-• тіе і ще одна річ.

Цей листок паперу можна і на
помітити, пропустити поза увагою, зміст його рядків. То н-зпнеана зкур зтним
почерком Олексія Сидоровича
заповідь на передачу районній лікарні власної бібліотеки.. Не можна без
хвилювання читати її, бо то на -.лише заповідь, то сповідь людини, що прожила
трудове, наповнене пошуками життя, людини, яка понад усе любила працю, свою
рідну землю і її людей.

Г. ПЛАХОІГНЮК

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ

Розстрільна справа Іцика Фефера

http://content.foto.... width='427' height='600' border='0' alt='' style='border: 0px;'> „Національні
особливості зближують людей, а не вилучають їх з національного оточення інших
народів, не замикають народи в собі,' — так стверджував російський
вчений, академік Дмитро Лихачов. Важко не погодитися з цими словами. Тому Україна,
яка подарувала світу чимало яскравих особистостей, пам'ятає всіх своїх синів і
дочок, не зважаючи на їх національну приналежність. Серед цих літературних імен
на карті Шполянщини — географічного центру України — ім'я єврейського поета
іцика (ісаака) Фефера.

„Сказати,
що нині ім'я цього єврейського поета широко знане, мабуть, і не можна. Це
видається трохи дивним, якщо завважити, що вродо вж останніх десятиліть воно
не входило до списків „небажаних' письменників...'.

http://content.foto.... width='600' height='453' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
http://content.foto.... width='600' height='584' border='0' alt='' style='border: 0px;'>

У звинувачувальному висновку по справі ЄАК від 3 квітня
1952 року говориться: 'Бувший відповідальний секретар Єврейського
антифашистського комітету Фефер, будучи активним єврейським націоналістом,
вихідцем з Бунда, з перших років існування радянської влади вів боротьбу проти
партії й радян-

' ського уряду.

Проживаючи до 1941 року на Україні та займаючись
літературною діяльністю, Фефер протягував у своїх творах ворожі погляди й разом
зі своїми однодумцями-націоналістами брав активну участь в насаджуванні серед
єврейського населення націоналістичної ідеології. Проникнувши у 1934 році до
керівних органів радянських письменників, Фефер використовував своє положення
в цілях згуртування націоналістичних елементів та активізації їх ворожої
діяльності'.

' За вироком військової колегії Верховного суду СРСР
12 серпня 1952 року більшість звинувачених було розстріляно, куля беріївського
ката обірвала життя поета Іцика Фефера — людини щирої душі, непересічного
таланту. -

Біля
верб, де кінчається поле, На семи, а чи більше горбах Притулилась малесенька
Шпола З дворами, з хатами в садах. Мали ми від дідівського спадку Край
закуреного шляху Невеличку похилену хатку З мирним бусликом на даху. А у
вересні теплім, духмянім, В надвечір'я багряно-сумне, На чистенькім рядні
самотканім

Народила мати мене.

(Переклад А.Кацнельсона)

Його іменем названа одна з вулиць нашого міста.

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ

Лауреат Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів РУСЛАНА ЛОЦМАН

17 липня 1988 року народилася в с. Матусів Шполянського району Черкаської області.
З 1994 р. — розпочала творчий, пісенний шлях. Стала переможницею багатьох місцевих та обласних конкурсів:'Грайлива веселка«, «Скарбничка майбуття», «Таланти твої, Черкащино» та інші.
В 1999 р. — на 5 ювілейному Фестивалі авторської пісні «Срібні струни» отримала звання «Кращий автор — виконавець»
2003 р. — перемоги на Всеукраїнському пісенному конкурсі «Боромля 2003».
Дві перші премії від голови журі, Героя України А.Авдієвського в номінаціях «авторська пісня» та «вокал». (Сумська обл.)
1996 — 2003 роки навчалася і успішно закінчила музичну школу по класу фортепіано.
2004 р. — зайняла 2 місце на конкурсі «Різдвяні дзвіночки» (м.Червоноград);
2004 р. — участь у фестивалях та конкурсах: «Музична парасолька» (м. Вінниця),
«Зірки на сцену» (м. Київ).
2005 р. — участь у фестивалі «Пісенні скарби Шевченкового краю» (м.Черкаси).
В 2005 р. — закінчила Сигнаївську середню школу з відзнакою — «Золота медаль». У цьому ж році вступила до Київського Національного університету культури і мистецтв на факультет музичного мистецтва, кафедра народнопісенного виконавства.
2006 р. — участь у фестивалі «На Івана Купала» м.Бєльськ Подляський, Польща).
2007 р. — участь в фестивалі «Шевченко — Фест», відзнаки в жанрах «вокал» та
«поезія» (м.Львів). 2007 р. — участь в конкурсі «Чарівна свічка», зайняла 1 місце (м.Київ). 2007 р. — участь у фестивалі «Весна — 2007 р. — отримала ГРАН — ПРІ. 2007 р. — фестиваль «Арг- транзит». Зайняла 1 місце (м. Москва).
2007 р. — фестиваль «Планета юності». Отримала 1 премію (м.Тарту, Естонія).
2008 р. — участь у фестивалі «Цвіт папороті» (м. Стрій, Львівщина). 2008 р. — конкурс «Шоу-Західний регіон», зайняла 2 місце (м. Рівне).
2008 р. — виступ на Європейському фестивалі музики у Франції (м.Париж).
2009 р. — І премія на 4 фестивалі-конкурсі духовної пісні 'Аскольдів глас«(м.Київ); І місце в номінації «Авторська пісня» на конкурсі українського естрадного мистецтва та авторської пісні «Мости над Россю» (м.Корсунь-Шевченківський, Черкащина)
2010 р. — І місце на Міжнародному пісенно-поетичному конкурсі «Журавли над Россией» за кращу «авторську патріотичну пісню», присвячену 65-річчю Великої Перемоги.(м.Москва,РФ).
Має досвід концертної діяльності, зокрема сольні концертні програми в 2006р. (Сигнаївський СБК, Черкащина), 2007р. -Шполянський РБК, Черкащина, липень 2008р. — ювілейний концерт в с.Сигнаївка за участі Нар. арт. України Ніни Матвієнко, квітень 2009р. — Сольний концерт «Закохана у пісню» в м.Києві (Міський Будинок Вчителя). Як солістка та в складі вокальних колективів (хор КНУКІМ, ансамбль 'Терен«,хор «Будівельник») виступає на різних сценах м. Києва та України.
Займається вивченням та обробкою, українських стародавніх пісень (уроки вокалу, виконавської майстерності отримала від Народної артистки України Ніни Матвієнко). Працює творчо. На власну мелодію та поетичні тексти має авторські пісенні твори. Відвідує літературну студію при Спілці письменників України. Член поетичного об'єднання ' Радосинь«.
Руслана Лоцман-активний учасник телепрограм, зокрема музичної передачі «Фольк-мюзик» (2009 р. ,2010 р. ), «Наша пісня» (2010 р. ), різних культурних та шоу-програм, як «Фабрика зірок», Національного відбору «Євробачення-2010», «Університет зірок», «Документ +» (2005 р. ),учасник різноманітних радіопередач НТРКУ.
Учасник науково — практичних конференцій. Має 8 доповідей на тематику народнопісенного виконавства . Науково-творче дослідження за 2004 р. в МАН «Збереження пісенних скарбів в с. Сигнаївка, Черкаської області», (м. Черкаси). Магістр музичного мистецтва (КНУКІМ), магістр вокальної педагогіки (НПУ і м.Драгоманова). Нині- аспірантка кафедри теорії та методики постановки голосу Інституту мистецтв Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова (наук.кер. - к.п.н.,доц.Проворова Є.М.).
Активно працює в духовному просторі нашого суспільства. З 2005 року член Всеукраїнського громадського об«єднання «Поступ жінок — мироносиць». Бере участь в численних заходах, які проводяться на теренах держави. Сприяє відродженню та утвердженню нетлінних духовних цінностей українського народу. Підіймає авторитет України на міжнародному рівні.
З 2007 року- член Черкаського земляцтва «Шевченків край» у м. Києві.

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ

Житель Сигнаївки винайшов вітрогенератор, що перевершує закордонні аналоги

Сніжанп ЛИСЕНКО

ПОРЯТУНОК замерзаючих - справа рук самих замерзаючих. Так, 57-річний винахідник із Сигнаївки Шполянського району Олег Ільченко має понад ЗО проектів, запровадивши які, можна значно полегшити життя його співгромадянам.

Олег Ільченко - наладчик медичного обладнання з 18-річним стажем. Тривалий час винахідник-самоучка співпрацював зі Шполянським заводом продтоварів, де запровадив у виробництво енергозберігаючі технології та вдосконалив виробничі лінії. Після зміни керівництва заводу роботу над своїми проектами продовжив удома. І одного дня здивував односельців, поставивши на власному городі віт(^енератора

Слава місцевого Кулібіна рознеслася за межі Сигнаївки. Навіть представники туристичної фірми 'Від краю до краю' знімали місцеву дивовижу.

Олег Ільченко каже, що не вигадав нічого нового. Унікальність його вітрогенератора в тому, що він адаптований до місцевих природно-кліматичних умов та набагато дешевший за існуючі аналоги.

Олег Олексійович вивчив параметри близько 20 доступних в інтернеті проектів 'вітряків'. Усі вони виготовляються з дорогих матеріалів, тоді як ільченків 'вітрячок' зроблений буквально з металобрухту. Та найважливіше, що для його роботи достатньо тих вітрів, які звичні для нашої місцевості.

- Вітер зі швидкістю у 7-8 м за секунду в нас буває раз на 3 роки, - розповідає автор проекту. -Мій же генератор опалював мені взимку гараж, причому виробляв до 6,5 кіловат електороенергії від вітру в З м за секунду.

Олександр, керівник фірми,

на замовлення якої Олег Ільченко розробляє вітрогенератор, переконаний, що випробуваний у Сигнаївці механізм Ільченка після модернізації здатен конкурувати з найсучаснішими закордонними та вітчизняними вітрогенераторами. Зараз іде процес юридичного оформлення винаходу, і тому частина інформації до отримання патенту залишається технічною таємницею.

- Німецький генератор потужністю приблизно в 10 кіловат за годину коштує нині близько 20 тисяч доларів, - ділиться Олександр. -А вартість нашого, навіть виготовленого з сучасних матеріалів, не перевищуватиме 9 тисяч доларів. І це при тому, що конструкція працюватиме від вітру в 0,5 м за секунду. При вітрі в 3 м за секунду вона вироблятиме до 20 кіловат на годину, тоді як закордонні аналоги лише запускаються при швидкості вітру в 2,5 м за секунду.

За підрахунками Олександра, розроблений Олегом Ільченком 'вітряк' можна встановити на 4 приватні помешкання, і це дасть змогу забезпечити їх господарям і освітлення, і роботу побутової техніки, і навіть опалення. І ще - працює конструкція практично безшумно.

- Якщо нам вдасться подолати всі бюрократичні труднощі і запатентувати свій винахід, ми представимо його на виставці, і лопасті його буде обов'язково пофарбовано у кольори національного прапора. Я хочу, щоб усі бачили, що Україна здатна конкурувати на ринку інноваційних технологій і з німцями, і не лише з ними! - ділиться своїми мріями черкащанин.

Директор ТОВ 'Полікор' в м.Черкаси Ігор Корсун вірить у перспективність цього напрямку енергетики. Незважаючи на те, що нині вітрогенератор для рядового українця - задоволення не з дешевих, його актуальність зростатиме по мірі зростання ціни за електроенергію.

Олег Ільченко намагається вже сьогодні, за допомогою підручних засобів, вирішити енергетичну проблему. Так, влітку вдома він гріє воду саморобною сонячною панеллю. Його родина вже 2 роки користується кондиціонером, що з допомогою води охолоджує приміщення, а після цього ще й поливає городину.

В найближчих планах - розробка біогазової установки, за допомогою якої можна виробляти газ буквально зі сміття - соломи, сухого бадилля і листя. Та поки що усі ці проекти чекають свого часу в голові у винахідника.

- На жаль, - говорить колишній заступник генерального директора Шполянського заводу продтоварів Анатолій Коваленко, - основна проблема Олега Ільченка і таких, як він в Україні - відсутність зацікавленості з боку держави та бізнесу. І його спонсор та партнер Олександр - це, швидше, виняток.

Олег Ільченко мріє, що колись в Україні, як нині за кордоном, держава кредитуватиме тих, хто використовує альтернативні види енергії.

Не чекаючи кращих часів, він постійно працює над доступними для рядових українців проектами. Але практика доводить, що вітчизняним кулібіним набагато простіше поїхати за кордон і випускати свої вітрогенератори там. Але тоді вже доведеться їх розфарбовувати не в жовто-блакитні тони...

І І

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ

Минають роки... Змінюється влада... Погляди людей на минуле і сучасне нашої держави. Але гріх забувати людей, які на цій землі народилися проклали першу борозну, пройшли школу загартування, які не шкодували своїх сил, здоров'я, жили в вічній боротьбі за світле майбутнє.

Життя і діяльність цих людей були назавжди пов'язані з рідною землею, народом, Україною. З молоком матері вони всмоктували у себе цю любов і пронесли гордо через все своє життя, ніколи не зрадивши їй, примножуючи завойовані здобутки в боротьбі за краще майбутнє людства. Люди, які залишили помітний слід в історії рідного краю, рідної України.

Нехай завжди горить «Свіча пам'яті» на згадку про цих чудових людей. Районний історико-краєзнавчий музей розпочинає на сторінках 'Шполяночки' розповідь про цих людей в рубриці «Гордість і слава Шполянського краю». Перший матеріал ми присвячуємо Ткаченку Мусію Михайловичу, Герою Соціалістичної Праці, колишньому пенсіонеру союзного значення, Члену ЦВК СРСР, голові колгоспу с. Сигнаївка, голові Шполянського райвиконкому (19 років)

Мусій Михайлович народився в простій робітничій родині в вересні 1899 року. Дитинство проходило в бідності і заробітках, адже в сім'ї було четверо дітей. Закінчив два класи церковно-приходської Абазинської школи, пішов працювати на цукрозавод. Тут він пройшов школу загартування. Якраз в цей час був оголошений ленінський призов до партії. Без вагань він робить вибір в житті — стає до лав членів Комуністичної партії СРСР в січні 1925 року.

В 1930 році його обираютьтоловою Матусівської сільської ради. Мусія Михайловича можна було зустріти в будь-якому куточку села, він добре знав кожен двір і його господарів, умови їхньої праці і побуту.

Через рік Мусій Михайлович очолив колгосп імені Леніна села Сигнаївка. Грунтовно і прискіпливо він вникає в стан галузей рослинництва і тваринництва, насіннєву, племінну справу, кормову базу, садівництво, птахівництво.

Особливу увагу звертає на кадри — їх виховання, організаторські здібності, освіту, авторитет. Велику увагу приділяє плануванню, забудові, реконструкції, упорядкуванню центральної садиби і окраїн, побудові стадіону, посадці молодих садів, лісополос.

Організовується духовий оркестр, керівником якого стає Панас Шульга, що переїхав до Сигнаївки з Кіровоградської області. Господарство надало фахівцеві житло. Так в селі з'явився і став авторитетним на всю республіку народний духовий оркестр.

За 3-4 роки в селі були побудовані і реконструйовані: середня школа, спортивний комплекс і стадіон, літній театр, два басейни, кінотеатр, гараж, чотири ферми, три бригадних стани.

Гордістю села, району, області і республіки стала на той час футбольна команда села, яка не раз одержувала перемоги на своїх і чужих полях, в тому

числі й над столичним «Динамо» в 1936 році.

Обирався делегатом VII Всесоюзного з'їзду рад та II Всесоюзного з'їзду колгоспників-ударників, де він відверто поділився своїми думками у виступі про формування і розвиток колективних господарств на селі. Мусія Михайловича обирають членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету СРСР.

Окрім футбольної команди в селі наприкінці 1936 року налічувалося до 800 спортсменів з усіх видів спорту, які не раз посідали призові місця на районних, обласних і республіканських змаганнях.

В 1936 році Мусія Михайловича обирають головою Шполянського райвиконкому.

«Приїхали вночі, посадили в машину, зробили засідання і наступного дня я вже приступив до роботи», — згадував він.

Господарства району міцно стають на рейки інтенсифікації і спеціалізації. Головна увага зосереджується навколо зерна, цукрових буряків і тваринництва. Район поступово нагромаджує досвід з вирощування високих врожаїв цукрових буряків, спочатку на дослідних ділянках в Матусові, Сигнаївці та Лозоватці, а потім і на великих масивах.

Впродовж кількох років район отримує стабільні врожаї цієї культури—220—250 центнерів з гектара. Результати роботи демонструються на ВДНГ України і Радянського Союзу.

Широким фронтом в районі йшло будівництво стадіонів, спортивних майданів, різних споруд.

Велика Вітчизняна війна порушила плани господарського і культурного будівництва в районі.

Проводиться величезна і складна робота з евакуації населення, виробничих потужностей, худоби та інших господарських цінностей на схід, щоб це багатство не дісталося ворогу.

Мусія Михайловича залишають в Шполі для організації підпільної роботи. Однак, натиск фашистів був настільки сильним і стрімким, що вже на початку липня в райвиконком надійшла телеграма з розпорядженням негайно евакуюватися.

Залишив Мусій Михайлович Ткаченко з сім'єю Шполу останнім — евакуювався до станції Урбах Марієнтальського району Саратовської області. Працював там заступником голови господарства і секретарем парторганізації.

Всенародне гасло «Все для фронту! Все для перемоги!» вимагало високої організованості, надлюдської напруги. Працювали по 10—12 годин на добу, намагаючись збільшити виробництво продукції.

Вже через рік Мусій Михайлович був рекомендований райкомом партії і райвиконкомом на посаду голови колгоспу на станції Урбах. 1942 рік був найбільш складним і напруженим. Станція була важливим залізничним перехрестям на шляху до Сталінграда. Життя колгоспу і його трудівників злилося в одне русло з прифронтовим режимом, який вимагав максимальної напруги, уваги, зосередженості.

1943 рік Мусій Михайлович зустрічає на посаді заступника голови Марієнтальського райвиконкому. І знову тяжка праця.

У вересні 1943 року Мусій Михайлович отримує телеграму з Саратова з вимогою негайно виїхати в центр, а далі—з діючою армією на Україну, адже потрібні кадри для відновлення зруйнованого господарства.

Прибувши на Україну зі своїми земляками, Мусій Михайлович з головою поринає в справи відбудови зруйнованого господарства Києва і областГ. Але думками і душею він на рідній Шполянщині, де ще точилися бої.

Мусій Михайлович розумів, що без хорошої команди йому буде важко відбудовувати рідний район. В його команду ввійшли М.Д.Бубновський, М.М.Гро-нін, М.Л.Томенко.

Секретарями райкому комсомолу на той час були М.О.Пастушенко, В.В.Федоров, М.Ф.Норенко, Ю.С. Рожанський.

Розпочалася напружена робота з відбудови народного господарства району, відродження його матеріально-технічної бази, примноження вкладу в перемогу над ворогом.

Були переконані, що перші кроки в роботі дуже цінні, тому для розробки правильної політики потрібно було знати досконало ситуацію в селах, Шполі.

Виїздили безпосередньо на місця воєнних дій, підраховували заподіяні війною збитки, шукали шляхи і засоби їх відшкодування. Наближалася перша післявоєнна весна.

Але війна продовжувалась, отримували похоронки і намагалися всіма силами допомогти своїм рідним, які воювали, не шкодуючи свого життя. Отже, виріши- ли зібрати кошти на побудову танкової колони і передати її Радянській Армії для прискорення Дня Перемоги. Шполяни зібрали понад мільйон карбованців на колону, яка була названа «Колгоспник Шполянщи-ни>х

Й.В.Сталін надіслав трудівникам району вітальну телеграму, в якій дав високу оцінку ініціативі шпо-лян.

Державний Комітет Оборони відзначив район Червоним прапором (прапор зберігається в районному історико-краєзнавчому музеї).

Нелегко було в перші повоєнні роки, коли торбами носили насіння з елеватора, в плуги і борони запрягали коней, самі запрягалися, щоб вивозити гній на поля, відпочивали чотири години на добу, за місяць виробляли по 200 трудоднів.

В ту першу весну трудівники району успішно виконали плани посіву культур з доведених завдань, отримали непоганий врожай зернових, технічних, круп'яних культур. Це також було відзначено Радою Народних Комісарів СРСР, за трудові звершення нагородили район перехідним Червоним прапором, і третім прапором від Народного комісаріату землеробства СРСР — за перевиконання плану здачі державі хліба. В районі зосереджується передовий досвід і технологія вирощування зернових культур, круп'яних.

Окрасою району стають трудові династії. Господарства району широко представляють свої досягнення на ВДНГ УРСР і ВДНГ СРСР.

Район перетворюється на академію передового досвіду вирощування сільськогосподарських культур і ведення тваринництва.

Мусій Михайлович зустрічає делегації з усіх республік союзу, навіть із зарубіжних країн — Югославії та Польщі.

В 1951 році групі керівних працівників і трудівників району присвоюються високі звання Героя Соціалістичної Праці. Серед 14 нагороджених—М.М.Ткаченко, М.Д.Бубновський, І.П. Курінний, О.П.Коваленко, Є.П.Діхтяр, І.І.Гребе-нюк, Х.І.Семчакта інші.

З особливою увагою Мусій Михайлович ставився до підбору і виховання корпусу голів колгоспів і директорів радгоспів та головних спеціалістів господарства.

Коли на засідання виконкому виносились питання, пов'язані з сільським господарством, Мусій Михайлович особисто глибоко вивчав їх.

В цій людині завжди відчувалась особистість і кмітливість винахідника, чітка відповідальність і наполегливість у здійсненні своїх задумів. І було в нього чарівне «круте» словечко, якого керівники боялися, як чорт ладану. Коли ж Мусій Михайлович дозволяв собі його вжити, на керівників, що виходили з його кабінету, страшно було дивитися — з них градом котився піт. Вони з цілковитим 'розумінням' негайно поспішали виправити допущені помилки.

В 1957 році він виходить на заслужений від_:починок, але продовжує працювати на громадських засадах. Великий вклад вніс Мусій Михайлович і в будівництво районної лікарні імені братів Михайла і Олексія Коломійченків, давніх друзів Мусія Михайловича. Головними координаторами роботи в будівництві були брати Коломійченки, а виконробом — голова колгоспу з с.Лозоватка П.П.Богач-Степанюк. На Україні такого проекту в системі Міністерства охорони здоров'я не було. Мусій Михайлович їздить до Києва, Харкова, Москви і, нарешті, знаходить його в Таш-кенті, де такий проект був розроблений. Шпола одержала його своєчасно. Об'єкт був зданий в експлуатацію в урочистій атмосфері.

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Мусій Михайлович ніколи не поривав творчих і виробничих зв'язків з господарствами, підростаючим поколінням.

4 лютого 1985 року на 86-му році життя помер Мусій Михайлович Ткаченко. Світла пам'ять про цю людину назавжди залишиться в серцях тих, хто знав його і кому пощастило працювати з ним, він пройшов тернистий і славний шлях.

Підготувала Катерина ВАРЛАМОВА, заступник голови ради краєзнавців району..

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ

НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ

Перший лауреат Шевченківської премії на Шполянщині

Вчора виповнилося ЮО років від дня народження скульптора, живописця, історика та етнографа Івана Макаровича ГОНЧАРА

Ім'я Івана Макаровича Гончара широко відоме не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Талановитий скульптор, невтомний збирач старовинних речей — від ікон, рушників, вишиванок, картин, різьблених та гончарних виробів до запо-| розьких люльок та шабель, отаманських клейдонів та інших творінь відомих і не-I відомих майстрів — він все своє життя : присвятив копіткій і благородній справі відтворення української історії, звичаїв і традицій.

Іван Гончар народився 27 січня 1911 року в с. Лип'янка Шполянського району в патріархальній багатодітній українській сім'ї, козацькій по материнській лінії. Ще в дитинстві виявляв неабиякі художні здібності. Вступив до художньо-індустріальної школи в Києві, яку закінчив навесні 1930 року. Студентом Київського інституту агрохімії і ґрунтознавства розпочинає працювати над серією скульптурних портретів, пробує себе як графік і живописець. Його світогляд як художника сформувався в 20-ті роки, у період так званої українізації, в середовищі художньої і літературної еліти, де панували національно-романтичні традиції.

За сорок з лишком років своєї діяльності (1940—1980 рр.) Іван Гончар створив серію пам'ятників і скульптурних портретів українських діячів культури і козацьких героїв (Івана Котляревського, Івана Франка, Тараса Шевченка, Богдана [ Хмельницького, Івана Ґонти та ін), котрі прикрашають площі в Переяславі-* Хмельницькому, Полтаві, селах Черкаської, Вінницької, Івано-Франківської та інших областей. Він також виконав замовлення для українських музеїв і меморіалів: Національного заповідника Тараса Шевченка в Каневі, меморіального музею Лесі Українки в Києві та інших.

Родом з черкаської землі, освяченої генієм Великого Кобзаря, Іван Гончар з дитячих років пройнявся почуттям щирої любові та шани до Тараса Шевченка. 'Шевченківська тема в скульптурі мене завжди приваблювала, я задумав на цю тему створити цілу серію образів Великого Кобзаря...',— знаходимо записи в щоденниках І.М.Гончара. Відтак однією з його перших скульптурних робіт постала композиція „Тарас-водоноша' (1938 рік).

Статуя „Молодий Тарас Шевченко' постає новаторською роботою в українській скульптурній шевченкіані. Ця робота експонувалася 1950 року на Всесоюзній художній виставці у Москві, де була високо поцінована й придбана до збірки Державної Третьяковської галереї.

Впродовж 1959—1963 років Іван Гончар працює над скульптурною композицією „Тарас Шевченко з сестрою', в якій передає трагізм української долі. Цей твір разом із скульптурою „Шев-ченко-художник' експонувався на республіканській художній виставці, при-

свяченім 100-річчю від дня смерті Т.Г. Шевченка. Постійні виставки, широке визнання як в Україні, так і в світі. В 1960 році — високе звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в 1963 році митець створює погруддя Тараса Шевченка в зрілому віці.

В газеті „Прикарпатська правда' за 17 серпня 1965 року повідомляється про намір І.М. Гончара на власні кошти відлити двометрову фігуру Великого Кобзаря для рідного села Лип'янки на Черкащині. У1970 році цей пам'ятник було встановлено.

У1982—1983 рр. митець знову пра-цює над бюстом Кобзаря. Цього разу пам'ятник було перевезено і встановлено в меморіальному парку Палермо (Канада) біля Музею Т.Г. Шевченка у вересні 1988 року.

Скульптурна шевиенкіана вана Гончара доповнюється його малярськими роботами, виконаними на основі зібраного ним історико-етнографічного матеріалу: „Дума проТараса' (1978 р.), ^иТарас Шевченко на Україні' (1989 р.), 'Дума про Чигирин', а також графікою: ^ІІСтара чумацька хата в с.Шевченкове на Черкащині (XIX ст)' (1963 р.), 'Вітряки в селі Шевченковому' (1963 р.).

Особливу цікавість для Івана Гончара-збирача мали старі фотокартки, антропологічні типи українців, картини, фото пам'яток архітектури, особливо церковної — і вцілілих, і зруйнованих.

Він радіє кожній знахідці щиро, як дитина, і захоплено, як художник і науковець. Фотоматеріалу накопичилось настільки багато, що він уже перестав бути додатком до етнографічної колекції, а виокремився в абсолютно самодостатнє функціональне утворення—так І.М. Гончар прийшов до ідеї створення альбомів „Україна і українці', які він сам називав історико-етнографічними, мистецькими.

Митець починає працювати над альбомами з початку 1970-х, коли став заборонений для відвідування його громадський музей і не могло бути навіть мови про замовлення йому як скульпторові — в обстановці абсолютної суспільної ізоляції і тотального контролю та переслідувань. Працює вперто, наполегливо і методично. Результат багаторічної праці — 16 упорядкованих за етнографічними зонами альбомів „Україна і українці'. Над томом „Черкащина' Іван Макарович працював ще й на початку 1990-х років.

Задум створення національного музею української культури виникає в Івана Гончара в 40-х роках. Цілеспрямовані етнографічні експедиції по Україні стали можливими з 1957 року. До 1966 року більша частина колекції була зібрана. В цей час колекції знаходяться в домі Івана Гончара на Новонаводницькій вулиці, 8. Митець відкриває їх для публіки під назвою „Хата-музей'. На початку 70-х років влада закриває музей.

Тільки 1988 року, у віці 77 років, приходить заслужене визнання: персональна виставка, а в 1989 році Івану Мака-ровичу присуджено Державну премію імені ТГ. Шевченка. У1991 році на національному рівні відзначено його 80-річний ювілей, Іван Гончар отримує звання народного художника УРСР Однак ці заслужені лаври не зменшують клопотів Івана Макаровича про долю музею: чи стане він, зрештою, державним, чи отримає нове просторе приміщення? 18 червня 1993 року він помирає, так і не дочекавшись відродження свого музею.

У цьому ж, 1993 році, на основі колекції Івана Гончара був створений дер-| жавний музей. А в 1999 році музей здобув статус Українського центру народної культури „Музей Івана Гончара', який очолив його син Петро Гончар — відомий митець та громадський діяч.

Талановитий скульптор, народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, легендарна постать українського відродження 1960—1990-х років...

Обличчя кожної епохи формують талановиті митці. Друга половина XX століття позначена для України творчістю Івана Гончара. Таких, як він, звеличував геніальний Іван Франко:

Все, що мав у житті,

він оддав для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

і трудився для неї..

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ
Спасибі, лікарю
В тяжкому стані мій синок-немовля був до¬ставлений у дитяче відділення райлікарні. Лі¬карі Алла Григорівна Дідук. Микола Іванович Сова та медична сестра Майя Іванівна Іваненко зробили все необхідне, щоб поправити здоров'я дитині.
Їм, чуйним, добрим людям в білих хала¬тах, присвячую цей вірш.
Сонечко крихітне, сонечко ясне, Рученьки кволі і очки сумні. — Лікарю, я вас прошу врятувати Рідне дитя — найдорожче мені. . Серце чи кров, що потрібно дитині'' Лише скажіть — я відразу віддам. Лікар схиляється до мого сина — Лікарю, вірю я Вашим рукам, Я повертаюсь я лікарні додому, Світ вже не чорний, а знов голубий, Люди, погляньте: синок мій сміється. Люди, погляньте: синок мій живий! Де мені взяти для Вас слів найкращих? В пам'яті Вас назавжди збережу. Лікарю, я Вам сказала -спасибі», Тисячу раз ще «спасибі!» кажу.
Людмила ГОРДІЄНКО
м. Шпола.

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ
Спасибі лікарю.,
— Добрий день! А я знову до вас у гості. Як наша крихітка?
Молода мати засму¬чена:
— Цілу ніч плака¬ла. Щось турбує її, Ольго Іванівно.
Ольга Іванівна Сова — дільничний лікар-педіатр схилилась над ліжечком, придив¬ляючись до немовляти.
А дитіна ж не ска¬же, що в неї болить.
— Нічого, все буде добре. Треба частіше гуляти на сонечку.
Мати не зводила очей з лікаря.
— Ну, що ви ска¬жете, Ольго Іванівно?
— Дитина вже виду¬жує, але багато зале¬жить і від вас, щоб Оленка стала зовсім здоровою.
А Микола Іванович, чоловік Ольги Іванів¬ни, вже другу добу не відходить від ліжка Петрика С. У дитячому відділенні райлікарні.
Здається, ще мить 1 згасне життя в цій тримісячній крихітці. І знову, в котрий раз, все повторюється спо
чатку; кисень, Ін'єкції, масаж 1 знову кисень...
Друга безсонна ніч. Здається, цьому ' не буде кінця. Перед очи¬ма сповнені тугою очі; матері, бліде обличчя Петрика...
і тут скоріше від¬чув, ніж побачив, що хвороба відступила. Врятовано ще одне життя!
В 1977 році молоде подружжя лікарів-педіатрів приїхало в Шполу. Ольга Іванівна працює дільничним лі¬карем, а Микола Іва¬нович — в дитячому відділенні районної лі¬карні. Він _ нещодавно приїхав з Києва, з кур¬сів удосконалення лі¬карів. Працюють доб¬ре.
Найдорожчі слова вдячності їм ще не за¬писані в наказах 1 не виголошені в урочистій обстановці, а вимовле¬ні десь над колискою
дитини:
— Спасибі, лікарю.
О. СЛІНЬКОВ,
заступник головно¬го лікаря по медич¬ній частині

Микола Сова Тема: ЛЮДИ ШПОЛЯНЩИНИ
В КОЛЕКТИВАХ КОМУНІСТИЧНОЇ ПРАЩ
Наші діти—наше щастя
Ми, радянські лю¬ди, трудимося, боремося за мир, щоб наші діти були здоровими і щасливими.
Про це ж турбуєть¬ся і колектив дитячого відділення райлікарні, який очолює А. Г. Дідук. В роботі старає¬мося виправдати звання колективу комуністичної праці.
В нас створено до¬брі умови. Діє, при¬міром, палата інтен¬сивної терапії.
Обладнано дві пала¬ти для догляду за нем о в л я т а м и. З ме¬тою їх розвитку і швидкого виздоровлення впроваджуємо нові методи діагности¬ки і лікування.
Колектив відділення дружний, працює з во¬гником. Тут трудиться 18 ударників комуніс¬тичної праці.
За відмінну роботу ї хороше медичне об¬слуговування віддан¬ня відзначено пере¬хідним Червоним пра¬пором райкому Ком¬партії України та рай¬виконкому.
Працюють медпрацівники добре І в ній короткій замітці немо¬жливо розповісти про всіх. Та не можна не сказати про Катерину Андріївну Щербуху.
Кожному з нас зро¬зуміло те хвилюван¬ня, з яким переступає поріг лікарні мати з хворим немовлям. І першою її зустрічає Катерина Андріївна, її спокійний голос, ла¬скава усмішка, так¬товна розповідь все¬ляють певність, що тут готові зробити все необхідне, щоб ди¬тина одужала.
Неодноразово К. А Щербуха виходила пе¬реможцем в змаганні, її фото занесене на Дошку пошани район¬ної лікарні.
На добре слово .за¬слуговують і медпра¬цівники М. М. Чаєнко, А. П. Нарадько. В. Д. Вовк, Г. І. Романюк та інші.
Багато сил Віддають вони, щоб діти виздоровіли. І найкращою подякою звучать сло¬ва, які написала мати нашої маленької паці¬єнтки Наталі Васильченко: «Низький уклін вам за невтомний труд, за ласку, турботу. Хай завжди вас чекає ра¬дість! Молодості вам і здоров'я».
М. СОВА,
лікар.

Закрити